Кожне шефство не схоже ні на яке інше, воно індивідуальне і нема ніякого зразка ідеального шефства!

Історією свого шефства ділиться Олена Рісле з міста Полтава. Олена одна із засновників проекту “Індивідуальне шефство”. Вона робить акцент на тому, що всі діти різні, різні їхні історії. Тому кожне шефство індивідуальне, що нема ніякого зразка ідеального шефства. Шеф і підшефний самі вибудовують свої стосунки так, як це зручно саме їм.

“Історію мого шефства, напевно, не можна вважати дуже вдалою, але вона є… Чому не дуже вдала? Тому що я ніякій дитині не дала путівку в життя, нікому не допомогла кардинально. Звичайно, це і є найвища мета шефства, і деякі її досягають. Але є ще багато менш глобальних цілей, які також важливі… Просто, вони не такі помітні… Такі результати є у кожного шефа, який віднісся до покладених на себе зобов’язань серйозно.

Трохи передісторії мого шефства. Зразу після інституту я пішла працювати до школи-інтернату для дітей-сиріт. З одним із класів у мене склалися дуже теплі стосунки. Більшість із них після 9 класу пішли зі школи. Хоч їм, на той час, було 16-18 років (було багато переростків) але до життя вони виявилися зовсім не підготовленими. З деким ми продовжили спілкуватися після школи. Я їх вчила приготувати поїсти, правилам поведінки в громадських місцях, оформляти документи, користуватися громадським транспортом… Багато чому… Вони цього не знали… По мірі “дорослішання” один за одним вони відходили. Вони навчилися жити, і я стала більше не потрібною. І це правильно. Коли ми ненароком зустрінемось, ми раді зустрічі. Вони діляться зі мною своїми успіхами. Більшість із них створили сім’ї і живуть більш-менш благополучно… Але коли настає біда, вони знають до кого можна звернутися. Бувають такі моменти, що то один, то інший мій бувший учень з’явиться після багатьох років мовчанки. Почне активно спілкуватися. А потім знову зникає. Я розумію, що йому це просто в цей час було потрібно…

Ось і зараз мене знайшла дівчинка з якою ми не спілкувалися 10 років. Хоча до того вона часто до мене приїзджала. Я її багато чому навчила… Зараз в Каті, так звати цю дівчинку, якій уже 28 років, дуже важкий період. Вона розлучається з чоловіком. В неї нема житла, роботи і на руках троє маленьких синочків. З родичів в неї нікого нема… Ось вона мене і знайшла. Поговорить, поплаче і легше стає… Я чим можу допомагаю… То пораджу щось, то речей зберу торбу, то продуктів… Я не можу нічим допомогти їй глобально, але трохи радіснішим її життя намагаюся зробити…

Ось так все і починалося. Хоча розуміння, що це “шефство” і не було, але стосунки були… Іноді люди бояться брати шефство, бо вважають, що це  “ярмо” на все життя. Це не так… На мій погляд, шефство це те, що ти можеш дати чужій дитині без ущербу для себе… Якщо для людини важко роздумувати над чужими проблемами, чомусь учити, підтримувати когось морально. Якщо людина досить скупа, і їй часто шкода витрачених коштів, то шефство – це не для неї… Під словом кошти, я не маю на увазі великі суми… Просто одні люди, купуючи фломастери і альбом будуть думати про те, як зрадіє дитина, і скільки чудових малюнків вона намалює, а інша людина буде думати, що це все коштує 40 гривень і вона могла б їх витратити на свої потреби. В першому випадку людина нічого не втрачає, тому що витрачені кошти вона компенсує своїм же задоволенням. Таким людям шефство принесе тільки радість.

Я люблю писати листи моїм підшефним, люблю чекати від них відповідь, люблю їздити до них в інтернат. Мені подобається возити туди сина, бачити як він грається з моїми підшефними. Мені подобається, що він намагається допомогти їм, що він в своєму дитячому оточенні вже бачить дітей, яким потрібна допомога… Я одержую радість від шефства…

Підшефних у мене троє. Це забагато. Третій підшефний з’явився нещодавно. Я спеціально взяла під шефство хлопчика – ровесника мого сина. У мене більше можливості йому допомогти. Про якісь результати із Ромчиком говорити ще зарано.

Ще в мене є підшефна дівчинка-підліток Катя. Вона була дуже слабенька в навчанні. В 3 класі, коли ми з нею познайомились, вона майже не могла ні читати ні писати. Я почала привозити їй цікаві книжки з яскравими малюнками. І коли вона мені дзвонила, просила її розказати про те, що вона прочитала. Якщо вона не могла нічого розповісти, я дуже “переживала”. І Катя, переживаючи за мій настрій, почала читати. Дуже скоро вже і вчителька почала відмічати Катрусині успіхи… Наче дрібниця, але це і є шефство… І таких “дрібниць” вже назбиралося за наші 5 років спілкування чимало.

Третій мій підшефний, вірніше найперший, Сергій. Ми з ним уже 6 років. Хлопчик-сирота, від якого відмовилась сім’я через його розумові вади… Які це розумові вади? Та такі, що якби він жив в сім’ї, то закінчив би корекційну школу, працював би на простій роботі, напевно, створив би сім’ю. Коли з ним розмовляєш, то можна і не помітити, що з хлопцем щось не так… Але мама-вчителька та її інтелігентна сім’я вирішили, що такій дитині у них не місце…. Так Сергій залишився сам-самісінький… в інтернаті соціального захисту… Що це значить? А те, що все своє життя він проведе в закритих закладах. Я нічим йому допомогти не можу. Але я у нього є. Крім мене нікого… І він більше нічого і не вимагає… Я іноді приїжджаю. А частіше він мені телефонує. Я  його розпитую, він мене… В нього хтось є… Оце і вся моя місія… Вона здається маловагомою, бо ніяких змін в його життя я не вношу, але мені здається, що це моє найпотрібніше шефство.”

Діти, яким потрібні шефи >>дивитися
Про проект “Індивідуальне шефство” >>читати