Роздуми на вільну тему: Вперше у дитячому будинку або як стати багатим!

Неодноразово, коли починала говорити зі своїми друзями чи знайомими на тему дітей у дитячих будинках, чула коментарі: «так, це така тяжка тема…», «це тяжко», «це складно», «це проблематично»…. Та й сама дуже хвилювалась перед першою поїздкою…Які вони, ці діти у дитячому будинку? Що треба говорити? Як себе поводити???

Перші думки були: я просто розплачусь, не витримаю… вони ж, напевно, такі нещасні… А виявилось, все набагато простіше.

Щойно ми переступили поріг школи-інтернату, як побачили зворушені, зацікавлені оченята, посмішки і такі безпосередні: «Доброго дня! Привіт! А ви хто? А як тебе звати? А мене Оксанка… а я Саша… А що ви нам привезли? Директор? А я вам покажу! Йдемо, я вам покажу!». Спочатку один підійшов, інший, покотилась хвиля по будинку і зі своїх кімнат почали по одному виглядати та «підтягуватись» до нас дітки… Я не встигла озирнутись, як чиїсь теплі рученятка тримались за мене з якоюсь недитячою міццю, ніби з острахом, що хтось інший може зайняти це місце поруч зі мною…

Чекаючи другу частину нашої групи, яка в нелегких «метеоумовах» та пробках вихідного дня намагалася доставити подарунки, вирішили поспілкуватись з дітками, погратись… Але як почати?! Після хвилинного вагання починаю розмову…конкурси…. Дітки спочатку насторожені, ніби перевіряють тебе…чи можна довіритись?

Та за 10 хв… більшість вже жваві, готові до конкурсів. Дехто постійно «відвойовує» право бути присутнім у кожному конкурсі.

Такі вони, вихованці дитячих будинків та інтернатів, з дитинства маєш боротись за право місця під сонцем. І навіть? невеличкий, здавалось, несерйозний конкурс сприймати, як справжню боротьбу за виживання.

Такі всі різні: маленькі і старші, хтось бігає і навіть заважає, а хтось забився у самий куточок залу і тихенько спостерігає.

Зупиняю погляд на чемній дівчинці років семи, яка постійно посміхається. Підходить старший хлопчина, пригортає її ніжно, як маленьку сестричку: «Ох уже ж ця Оксанка…люблю я її!» І у відповідь отримує таку ж щиру, ніжну і теплу посмішку, яка, здавалось би, варта всього світу.

Стомлена від емоцій та приємного галасу присідаю поряд з дітками у глядацькій залі . Знову біля мене збирається купка. Починається розмова, кожен поспішає поділитись: «А ти звідки? А ким працюєш? А я буду маляром-штукатуром… закінчую школу… А бачите, в мене вуха проколоті… А ось той хлопчик, бачите…в такій шапочці…Ви знаєте, він в мене закоханий…А в мене мобільний…мені мама дзвонить» Питаю: «Сумуєш?», а у відповідь: «Так… на вихідні дуже додому хочеться».

Розказують про все: про своїх друзів і вихователів, про відвідувачів-іноземців, для яких готують концерт, ті обіцяли приїхати з подарунками… про сад, ліс, куди ходять на екскурсії, дискотеки, які проводять…

Лише на питання про батьків, сім’ю, трохи ніяковіють, опускають оченята….і зі зніяковілим поглядом… дають скупу відповідають… «Так, приїзжають, брат приїзжає.. він теж тут вчився, .. а до мене сестра…вона в Києві зараз працює…» А коли запитую про плани на майбутнє, задумуються, вчитись, кажуть, піду… «А куди?» -, питаю…Та не знаю…побачу» -, у відповідь.

Зовсім непомітно збігають декілька годин у школі… Повертаємось до Києва… Стомлена, але дуже багата…Багата думками, питаннями, на які намагаюсь знайти відповідь , епізодами побаченого та пережитого..Постійно перед очима виринають різні обличчя… Маленькі і більші, сумні і веселі, усміхнені і спокійні…Та є у них щось спільне – ОЧІ! Не по дитячому дорослі і сумні…

Я зрозуміла…і хочу поділитись з кожним, хто задумується вперше про можливу допомогу дітям.

Це нескладно, а навпаки, легко і приємно! Ти отримуєш більше, ніж даєш! І потрібно цим діткам не стільки матеріальне, скільки моральне! Їх треба слухати, говорити з ними, ділитися життєвим досвідом. Це те, чого їм найбільше не вистачає і що найлегше дати! Просто приїхати, і поговорити, просто побути самим собою поряд з ними! Просто дати в чомусь напрямок для них на майбутнє!

Просто показати їм і дати відчути, що вони не самі, що вони ПОТРІБНІ! Що вони ТАЛАНОВИТІ! І що їх ЛЮБЛЯТЬ!

Описати насправді ті відчуття, які отримуєш, будучи поряд з цими дітками, неможливо! Раджу поїхати і відчути! І повірте, Ви не пошкодуєте! Декілька хвилин спілкування з ними збагачують Вас життєвою мудрістю, наповнюють теплом, якого прагнеш відчути ще і ще…

Перед поїздкою до інтернату, я прочитала на форумі detdom.info думки координатора проекту Михайла Щербини: «…Потому что уже проверено не мной одним, после первого посещения так привязываешься к детям, что понимаешь, не нужно больше ни чего искать; они – те, кому нужна твоя помощь и, самое главное, что они тебе стают нужными, даже на самой загруженой работе всё равно о них думаешь…» .

Їдучи назад до Києва після першої поїздки до школи-інтернату, я згадала саме ці слова…І мушу сказати, Вам, Міша, це – ЗОЛОТІ СЛОВА!

Віта Москаленко
vita

Враження Віти після поїздки в гості до дітей Мостищенської школи-інтернату