ДБСТ Кузнецових

Усім привіт!!!

Дуже рада розповісти вам, друзі, про сім’ю Олі та Діми Кузнецових із Горностаївки, що в Херсонській області, яка за 2,5 роки зі звичайної сім’ї перетворилась на Дитячий Будинок Сімейного Типу –  ДБСТ, як скорочено називають такі родини. І тепер молоді батьки виховують 11 дітей, троє з яких уже студенти! Мені пощастило познайомитися з ними влітку 2009 року в Києві. Під час знайомства Оля і Діма запросили мене в гості. І тоді, подякувавши, я не була впевнена, що поїду. Але доля вирішила інакше – і я дуже цьому рада! А не впевнена була, бо тоді я ще не знала, що саме цим людям ЗАХОЧУ і БУДУ допомагати. Хай зрозуміють мене куратори!)))))

Ох, серце, яке ти буваєш різне – сильне і слабке. Дивовижна штука – ці почуття… Знаєте, я досі пам’ятаю автопробіг 2006 року. За всю поїздку ми побачили 1500 дітей. І хто мені скаже, чому кожен із нас, повернувшись додому, згадував якусь окрему дитину. Чому досі, коли я переглядаю фотографії, у мене завмирає серце… З того часу минуло 3 роки. Я бувала у різних дитбудинках, Будинках Малютки і в дитячій лікарні, в палаті з «відмовничками» – і мабуть у мене, ніби у лікарів, вже випрацювався емоційний імунітет. Така собі захисна стіна, що не дозволяє почуттям виходити назовні. І це не байдужість, ні. Просто, коли ти розумієш, що не можеш допомогти всім і одразу, після божевільного розпачу настає момент просвітлення. І ти спокійно й холоднокровно починаєш щось робити – поступово, крок за кроком… Але у кожного, звісна річ, власний шлях.

Не судіть строго, якщо не згодні з моїми думками. Я бажаю всім Здоров’я, Добра, Любові, СпівЧуття та Людяності, може тоді нам з вами вдасться відродити нашу культуру. І вона очиститься від бруду, вульґарності, і наші діти не будуть змушені нишпорити по сміттєвих баках та каналізаціях…

Отже, Оля і Діма… Я розповідатиму про цю родину якомога більше, адже це люди, з яких можна і треба брати приклад. Їхня історія може стати відправною точкою для тих, хто хотів би взяти у свою сім’ю на виховання нову людину, але його роздирають сумніви. Для тих, хто не вірить, що Любов і Добро у житті все-таки є і найчастіше саме вони перемагають. І просто для тих, хто зневірився і перебуває у відчаї!

Спогади Мами Олі…

Хтось скаже про нас – «божевільні», хтось «святі», хтось підозрюватиме якийсь негаразд, а хтось просто не повірить. Але факт залишається фактом. Протягом останніх двох з половиною років ми, батьки чотирирічного Льоші та восьмирічної Даші, прийняли у свою сім’ю дев’ять дітей,  позбавлених батьківської опіки. Тепер у нашому дитячому будинку сімейного типу живе одинадцять дітей.

Ідея розширення сім’ї належала моєму чоловікові Дмитру. Йому дуже хотілося ще одну дитину, а мені лікарі заборонили народжувати третю. Перше питання, що крутиться в голові, – навіщо так багато? А ми і не збирались брати стількох дітей. Так вийшло. Спочатку захотіли взяти братика для нашого Льоші. Хлопчиків відповідного віку не було, і нам запропонували удочерити 10-річну Оленку (це наше янголятко – дуже добре і наївне).  За кілька днів, коли Оленка, поживши у нас, погодилась залишитись, чоловік поїхав в інтернат забирати її документи. Зателефонував звідти і запитує: «Пригадуєш, ми хотіли братика для Льоші? Я знайшов. Тільки ти сядь, будь ласка. Йому 16 років і він циган».

Так у нас з’явився Діма (наш благородний джентльмен). Тоді ж ми взяли 4-річну Ганнусю, опікунів якої позбавили прав. За місяць ми помітили сум в очах нашого дорослого сина. Його названа сестра Яна не хотіла залишатися без нього в інтернаті. Так у нас з’явилась 16-річна Яна (ощадлива і хазяйновита) та її подруга 13-річна Ліда (серйозна, вдумлива не по роках і прекрасна господиня).

Трошки згодом Ліда розповіла, що у неї є молодша 7-річна сестра Саша. Ми просто зателефонували їй дізнатися, як справи. Після того, як Саша з дитячою безпосердністю запитала:   «Мамо, коли ти мене вже забереш?» – її доля була вирішена. Потім, аби Діма не нудьгував серед дівочого царства, вирішили знайти йому справжнього друга. Так у нас з’явився 16-річний Толік (улюбленець наших дівчат). А потім, за півроку, ми забрали подругу та однокласницю Ліди – 13-річну Юлю (наша невгамовна реготушка). Трошки згодом виявилось, що у неї є молодший 6-річний братик Владик.

Взагалі, як говорила моя бабуся, «человек предполагает, а Бог располагает». Так все і сталося. Зараз у нас три студенти, які приїздять до нас на вихідні – Яна, Діма і Толік. Їм уже по 18 років. А також сім школярів (три з них – першокласники) і 3-річна Дашка – найрозбалуваніша. 

…Я дивилася в очі цих дітлахів – дорослих і зовсім маленьких – і бачила в них щасливе і безтурботне сяйво, що ним зазвичай світяться очі дітей, яких просто дуже люблять, яким тепло і затишно рости і пізнавати світ, тому що поруч – добрі і мудрі мама й тато. Я переконана, що наше знайомство не було випадковим. І для мене воно стало початком нового життя, але це вже абсолютно інша історія…

Заходьте на нашу сторінку:  http://www.detdom.info/forum/dityachiy-budinok-simeynogo-tipu-rodini-kuzniecovih

З повагою, Наталя Допірчук.

Дякую, за допомогу в редагуванні статті – Ірині Чирковій.