«Солоне дитинство»

Ніякий, навіть найкращий, дитячий будинок не замінить дитині сім’ю. 

Проект, розпочатий у серпні журналом «Главред» і Фондом Ріната Ахметова «Розвиток України», нарешті завершився – презентацією підсумків дослідження “Життєвий шлях випускників інтернатних установ, дитячих будинків сімейного типу і прийомних сімей” (Додатки).

Скажімо відверто – результати більш позитивні, аніж чекали і ми, журналісти, і деякі експерти: опитані діти говорять, що їм жилося в інтернаті радше добре, ніж погано, вони не скаржаться на насильство і готові повертатися в сирітські стіни після 18 років. Напевно, річ у тому, що насправді для опитування випускників інтернатів знайти складно, ось і доводилося звертатися до керівників подібних закладів у пошуках респондентів. І вони їх знаходять. Молоді люди, що підтримують зв’язки з дитячими будинками, рідко коли скажуть щось негативне на адресу своїх вихователів.

Але дослідження – дослідженням (хоча це і ще один спосіб відшукати додаткові аргументи проти інтернатної системи як такої), а проблема залишається: випускники закладів для сиріт не готові до самостійного життя в суспільстві. Та й саме суспільство не зустрічає таких людей з розпростертими обіймами. Часто в свідомому віці сиротам ніде жити, важко знайти роботу, вступити на навчання. Згідно з вищезазначеним дослідженням, кожен четвертий випускник інтернату приховує свій статус. Насправді цей факт прагнуть приховати від суспільства 95% сиріт. Хоча приховати його й важко. «Суспільство стигматизує не дітей-сиріт, а саме випускників інтернатів. Ми їх боїмося», – вважає Людмила Волинець, співголова ВОО «Служба захисту дітей». Ми часто узагальнюємо: вони – потенційні злочинці, їх місце за ґратами.

Це підтверджує Олександр Гезалов – випускник дитячого будинку, а нині, як він сам себе називає, «людина, що відбулася». Його доля унікальна тим, що він зміг не лише вижити, пройшовши систему виховання радянського дитячого будинку (з 13 випускників його року зараз живий лише він один), але й відбутися як російський громадський діяч. Його досвід неоціненний як для випускників дитячих будинків, що покидають поріг сирітських закладів у наші часи, так і для вихователів (якщо, звичайно, останні мають бажання ним скористатися). Він багато їздить по дитячих будинках, прагне допомогти кожному, пише книжки. Одна з них, сьогодні презентована в Києві, – автобіографічне есе про життя сироти «Солоне дитинство».

Гезалов на власному прикладі і на прикладі сучасних сиріт (а їх у Росії сьогодні близько 200 тисяч) доводить, що випускники інтернатів не підготовлені до самостійного життя.

«Коли ти весь час живеш у дитячому будинку, тобі не треба думати, як вирішувати свої проблеми. Коли ж ти виходиш за його стіни, доводиться налагоджувати соціальні контакти. А це робити мало хто вміє, – говорить громадський діяч. – Інше питання, що суспільство ставиться до таких дітей специфічно. Я нещодавно переписувався зі своєю однокласницею, вона мені розповідала, що зустрічала нашу вчительку. Однокласниця почала говорити про мої успіхи, що у мене є дві вищі освіти, державні винагороди, а викладачка здивувалася: чому він ще не у в’язниці, адже в дитбудинку був такий-сякий?.. А я був таким, яким я там міг бути, тому що система дуже жорстка. Наприклад, є своя ієрархія: зайчики, які за своїми розумовими і фізичними здібностями не можуть бути першими, лисички – здатні пристосовуватися, вовченята – які можуть огризатися. І, нарешті, ведмежата – ті, хто всім «рулюють» у дитбудинку, або ті, кого зазвичай показують як кращих випускників. Так от, я часто буваю в дитячих будинках, як правило, заходжу в актовий зал, а там, як і тридцять років тому, в перших рядах сидять зайчики, йде концерт, всі плещуть у долоні. Але ж я реально розумію, що завтра ці зайчики повинні покинути стіни дитячого будинку. Ніхто не має права говорити, що дитячий будинок – це місце, звідки можна успішно стартувати. Ось сьогодні в притулку я попросив підняти руки тих, хто в школі сидить на задній парті. Побачив руки майже всіх хлопців. І в цьому немає нічого дивного. Всі вони не впевнені в собі».

Прикладів такої невпевненості і водночас безтурботності можна навести безліч. Синові Олександра Гезалова зараз два роки. Якось тато заходить у ванну кімнату, а маля вдає, що голиться. Дитина в сім’ї осягає науку самостійного життя. І ніякі вихователі не проводять з нею теоретичні заняття, розповідаючи, як треба поводитися в побуті. «У рамках дитячого будинку такий досвід здобути неможливо. У мене є випускниці дитячого будинку, якими я у прямому розумінні слова «рулюю». На першу нашу зустріч вони прийшли на шпильках і в спортивних костюмах. Розумієте, у них немає культури поведінки, вони не знають, як і куди можна вбиратися. Цього ніхто не вчить. Вони народжують дітей відразу після випуску з інтернатів». Тому що для них природно, що за дітьми доглядають вчителі та вихователі, – коли за ними дивилися, то й за їхніми дітьми наглядатимуть. «Тому питання є і до інтернатної системи, і до тих, хто підтримує цю систему. Дитина повинна зростати в сім’ї», – наполягає російський експерт.

У Росії після випуску з дитячого будинку сироти мають на рахунку гроші – приблизно 100 тисяч рублів. «То більшість не знають, що з цими грошима робити, – продовжує Гезалов. – Один хлопчик говорить: «Я куплю собі круту тачку». А я у нього запитую: «А права у тебе є, а ти знаєш, що бензином треба заправляти – потрібні гроші». Зрозуміло, що ні прав у нього немає, ні про бензин він не знає. Його ж у дитячому будинку безкоштовно на автобусі возили… Інша дівчинка вирішила поставити пластикові вікна в квартирі. «Вона на дев’ятому поверсі. Далеко пластик видно буде», – пояснює вона. Третій випускник інтернату з глибинки купив усьому селищу стільникові телефони, навіть не подумавши, що зв’язку в населеному пункті немає. Навіщо йому замислюватися про такі технічні дрібниці, коли в дитячому будинку за сиріт все вирішували? Навіть коли мене везли в ПТУ, я по дорозі все запитував, куди везуть. Мені відповідали: «Скоро дізнаєшся». Привезли. Кинули. І вибору не дали. Довелося навчатися, тому що у дитячого будинку тільки з цим ПТУ був договір».

Безперечно, треба допомагати кризовим сім’ям. Але така допомога обходиться державі набагато дорожче, ніж допомога сім’ям, у яких є лише невеликі труднощі. «У нас батьки сімейства мають тільки один диплом, і якщо втрачають роботу, впадають у депресію, п’ють, – говорить Гезалов. – Нікому з них не спадає на думку перенавчатися, перепрофілюватися, шукати іншу роботу. А коли ні – все доходить до того, що без роботи людина котиться вниз, тоді органи опіки змушені піклуватися про дітей, забираючи в дитячі будинки». Так само і в Україні – дітьми з кризових, неблагополучних сімей поповнюються сиротинці. І таких дітей рік у рік стає дедалі більше.

Джерело: http://ua.glavred.info/