«Я за чесність, за те, щоб дати людині усвідомити, що наставництво — це не просто про “приїхав і гарно провів час з дитиною”»

Оскільки тема індивідуального наставництва для дітей в інтернатних закладах актуалізувалася (про це трохи далі) і на розгляд до парламентського комітету вже надійшов новий законопроєкт про наставництво, ми вирішили подивитися, як розвивався цей формат підтримки дітей, розпитали наставників про їхній досвід і розповідаємо, що на практиці означає стати старшим другом для дитини з інтернату. А також спробуємо відповісти на питання, чому наставництво свого часу так і не набуло широкої популярності.

Підтримати підлітка

Коли Наталія тільки почула, що 15-річного Пашу (ім’я змінено) цікавлять дрони і він мріє про кар’єру айтішника, в неї почав вимальовуватися план, як допомогти реалізувати це.

Вона стала наставницею хлопця за рік до його випуску з інтернату.

Наставниця Наталія Єфіменко

— Я багато читала про інтернатну систему, розуміла, що так не має бути. Мені здавалося, що це одне з найгірших становищ, в якому може опинитися дитина, — розповідає вона.

Тож коли дізналася про наставництво, вирішила, що це має сенс. Тоді його саме запроваджували на державному рівні.

— На початках, коли чула про наставництво, що це означає бути старшим другом дитині, допомагати їй, то уявляла це ледь не як усиновлення, тільки менше відповідальності, — зізнається вона.

Тренінг для кандидатів у наставники опустив на землю, але водночас Наталія утвердилася у своєму рішенні.

— Тренери розвіяли чимало стереотипів щодо дітей у закладах. Нам, приміром, казали, що вони не обділені матеріальними речами. Натомість не мають дорослої людини, яка буде щиро зацікавлена і дивитиметься тільки на них, а не, як вихователь, на всіх дітей, — зазначає вона. 

Ідея допомогти окрилювала.

— Я і справді готова була робити для дитини все можливе: вкладати в її навчання, курси англійської, гуляти, приводити додому.

Такі підлітки, як Паша — основна аудиторія наставництва. Це та категорія з-поміж дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, в яких, з одного боку, найменші шанси на усиновлення. З іншого, зовсім скоро вони залишать заклад і стикнуться з усіма реаліями самостійного життя.

Аліна Лепська

— А тепер уявіть, що вони звикли, особливо ті, хто від самого народження чи з маленького віку в закладі, жити за графіком. Прокинулись, їх повели на сніданок, сніданок уже готовий. Далі навчання, обід, вечеря. Сталий розпорядок дня, усі можливі рішення прийняли за них, і діти не знають, що поза цим. Тому, коли їх випускають у світ, вони фактично безпорадні. Часто не вміють елементарних речей — як заварити чай чи обрати одяг у магазині. У нас був випадок, коли підліток зомлів від того, що на пательні зашкварчала яєчня. Бо ніколи не чув цього звуку, — розповідає Аліна Лепська, керівниця пілотного проєкту менторства для підлітків з досвідом сирітства в Клубі Добродіїв.

В індивідуальному наставництві для дітей з інституційних закладів є дві важливі складові — соціалізація і підготовка до самостійного життя. Сенс у тому, що в дитини з’являється доросла людина, яка може вислухати, підтримати, направити, підказати чи навчити чогось. Як каже експертка з програм наставництва Асоціації наставництва для дітей та молоді Марія Коваленко, наставник — це такий острівець безпеки і стабільності, з яким можна не боятися пробувати щось нове, а не ховати свій страх за «мені це не цікаво, я не хочу».

Друге дихання

Історія Наталії і Паші почалася у 2018-му на першій хвилі інтересу до наставництва. Тоді, приміром, у Київському міському центрі соціальних служб навчання проходили дві-три групи потенційних наставників щороку. Однак з ковідом багато що зупинилося. Кандидати були не готові починати стосунки з дітьми онлайн. Потім усе розкручувалося довго і важко, і злетіти ця ідея ніяк не могла. Далі повномасштабне вторгнення, яке неабияк відкинуло назад.

— Багатьох дітей з інтернатних закладів евакуювали в інші країни, так само виїжджали наставники і фахівці, які впроваджують програму з індивідуального наставництва. Це при тому, що багато зусиль і часу пішло саме на те, щоб досвід наставництва поширити на всю Україну. А це передбачало методичну підготовку спеціалістів, тренерів з наставництва. І тут раптом в один момент частину з них ми втратили, — пояснює Марія Коваленко.

Марія Коваленко

У деяких регіонах довелося буквально починати все спочатку — навчати нових спеціалістів соцслужб, психологів і соціальних педагогів у закладах.

Загалом фахівці визнають, що дітей, охоплених наставництвом, невеликий відсоток попри всі докладені зусилля. Нині в тому самому Києві офіційно є всього 15 пар. Звичайно, цифри залежать від багатьох факторів, включно з розташуванням закладу. Якщо він далеко, то не всі погодяться долати великі відстані. Або ж діти, які потребують наставника, мають інвалідність. А дорослі зазвичай не готові до такого. З очевидного — не всі діти хочуть наставника.

— З цим викликом ми зіткнулися, коли запускали наш проєкт з менторства, — розповідає Аліна Лепська. — Під час набору підлітків у програму вони просто відмовлялися. Хтось не визнавав, що йому потрібна допомога, у когось немає довіри до дорослих, а хтось казав, що це не круто. Також були застереження з боку опікунів і представників дітей, пов’язані з бажанням зберегти приватність і не пустити нікого чужого на територію.

Це стало чи не основною перешкодою і для офіційного наставництва. Річ у тім, що участь у ньому — право закладу, а не обов’язок. І багато хто був не готовий відкривати свої двері, боячись зайвих очей. З іншого боку, наставництву все ж не вистачило інформаційної підтримки.

— У 2019-му, коли я вперше прийшла з цим запитом до центру соцслужб, мене так обережно, з недовірою розпитували про те, звідки я дізналася про наставництво, — пригадує Оксана, яка за останні чотири роки була наставницею трьох хлопців. — Тоді багато хто до кінця не розумів, що це таке. І взяти участь у програмі в моєму місті відгукнувся лише один заклад. Але навіть зараз я помічаю нерозуміння цього формату підтримки. Та й самі діти часто не знають про таку можливість. Приміром, підліток, з яким я нині співпрацюю, вже майже рік жив в інтернаті, але йому ніхто не розповідав про програму.

Нині це намагаються виправити. Останнім часом тема наставництва справді звучить частіше.

— Якоюсь мірою люди адаптувалися до війни, розуміють, що життя продовжується і дітей, які потребують наставників, не меншає. Плюс деякі публічні особи популяризують цей напрямок. Тому він і отримав нове дихання, — каже провідна фахівчиня із соціальної роботи Оболонського районного центру соціальних служб Тетяна Когут.

У Київському міському центрі соцслужб теж помітили спалах цікавості. Нещодавно одна група кандидатів у наставники завершила тренінг, а інша вже очікує старту у травні. Це сталося після запуску проєкту наставництва благодійного фонду «Твоя опора», який амбасадором залучив громадську діячку й усиновительку Інну Мірошніченко, і принаймні на першому етапі спрацювало. Фонд отримав більш ніж півсотні заявок від людей, які побажали стати наставниками. Який відсоток з них дійде до фіналу (збере документи, пройде необхідні співбесіди, навчання й почне спілкування з дитиною) — це вже інше питання. Як і те, чи вдасться спалах активності перетворити на систематичний рух, чого не сталося спочатку.

Київський міський центр соціальних служб

Є й паралельна історія: спроби поки що на рівні громадського сектору охопити наставництвом ширше коло дітей. Якщо законодавчо воно розраховане на дітей з інституційних закладів, то є організації, які працюють і з іншими категоріями. Як от фонд «Зростай в родині» з проєктом наставництва для дітей, в яких опікунами є бабусі й дідусі. Або Клуб Добродіїв з його пілотною програмою менторства, що була розрахована на дітей у дитячих будинках сімейного типу, прийомних сім’ях, дітей під опікою, у тому числі на молодь, яка вже випустилася з інтернатних закладів. Новий законопроєкт враховує і це питання.

— З підлітками в принципі дуже важливо працювати. І мають бути різні соціальні форми залучення дітей, особливо зараз в умовах війни. Думаю, що це непоганий час і для наставництва, бо дійсно кількість дітей у закладах зменшилась, а тих, хто підліткового віку — багато. З 23 тисяч 70 % — це діти старші 10 років. Вони потребують (я не говоритиму про значущого дорослого) допомоги, знань, як інтегруватися в цьому житті, — каже голова правління Української мережі за права дитини Дар’я Касьянова. — І є справді мотивовані люди, які хочуть змінити щось у долях цих дітей. Головне, щоб вони знову не вперлися в стіни закладів.

Свідоме рішення

Що більше кандидатів у наставники, то вищі шанси скласти найбільш підхожу пару, пояснює Тетяна Когут.

Фахівці закладу оцінюють потреби дитини, яка побажала мати наставника, враховуючи її соціальну історію, особливості поведінки, проводять анкетування. Відштовхуючись від цих потреб, спеціалісти соцслужб дивляться, хто з дорослих, які пройшли навчання, може їх задовольнити. Бо ж може бути і така ситуація, коли начебто з одного боку є наставник, а з іншого — дитина, але за своїми характеристиками така пара не спрацює.

Проте в будь-якому разі кількість не може бути самоціллю.

— Нехай я буду тією Бабою-Ягою, — сміється Любов Лоріашвілі. — Я за чесність, за те, щоб дати людині усвідомити, що наставництво — це не просто про приїхав і гарно провів час. Ти маєш дитину, з якою треба встановити контакт. І цей контакт може бути не такий прекрасний, як у фантазіях.

Любов працює в Київському міському центрі соціальних служб, де проводить тренінги, зокрема і для майбутніх наставників. Власне навчання — один з етапів, який дає змогу правильно оцінити власні сили. Після його закінчення тренери готують характеристику для кожного учасника і свої рекомендації, які передають в обласний центр соціальних служб. А там уже приймають остаточне рішення щодо кандидата.

Любов Лоріашвілі

— Так, діти потребують наставників, — каже вона. — Але чи потребують вони людини, яка прийняла рішення на емоціях? І чи готові ви насправді впустити плюс одну людину у своє життя? Людину, яка буде десь надто настирливою, десь маніпулюватиме, десь дорікатиме. До того ж стосунки не закінчуються, коли дитина виходить з інтернату. У нас багато історій, коли вони продовжуються і потім. І якщо ви не готові до цього, якщо чекаєте на швидкий результат, на суспільне схвалення чи щось подібне, то немає сенсу починати. Я до того, що це має бути усвідомлений вибір самодостатньої людини. Бо дитина не вилікує, діри не закриє. Потреби ваші ще більше оголить. На всі чутливі місця наступить. 

Взаємодія з дитиною триває щонайменше рік — і це рік регулярних зустрічей.

— Тож тут питання, чи є на це ресурс, час бачитися раз на тиждень, їздити для цього, відповідати на телефонні дзвінки, переписуватись, — каже Оксана. — Хлопець, з яким ми спілкуємося зараз, може написати вночі або телефонує по п’ять разів поспіль, якщо я не беру слухавку. Я пояснюю, що на роботі, але він не одразу це розуміє. Тобто треба вміти встановлювати кордони. І таких нюансів під час спілкування спливатиме безліч.

Очевидно, що таку саму важливу роль відіграє і підготовка дитини. Чимало залежить від того, як їй пояснять, хто такий наставник. Бо більшість вважають, що це або волонтер, або спонсор. А хтось у глибині душі вірить — а раптом мене заберуть у сім’ю.

Перша зустріч Наталії та Паші в стінах закладу пройшла добре, і вони обоє погодились продовжити спілкування. Вона щосуботи приїжджала до нього і забирала в місто. Піцерії, кав’ярні, прогулянки. Брала хлопця на роботу. Про Пашу знали колеги, до їхніх зустрічей могли приєднуватися друзі Наталії. Усе складалося добре. Вже за три тижні Паша казав своїй наставниці, що любить її.

— Нас попереджали, що діти тягнутимуть нас у кав’ярні, на розваги. І якщо чесно, наші зустрічі все ж трохи перетворилися на вигулювання, — зізнається Наталія.

Звісно, було й інше. Приміром, вона знайшла для Паші it-табір, який він відвідав. А потім їй майже вдалося влаштувати його на навчання за цим напрямком. Але хлопець раптово відмовився, сказавши, що йому це більше не цікаво і «краще з пацанами в технікум». Це було непросто прийняти.

Студенти Запорізького вищого професійного училища “Моторобудівник”

Паралельно накопичувалися й інші проблеми. Паша почав просити гроші. То екран телефона розбився, то сам телефон зник, навушники зламались, треба поповнити рахунок. Наталія не відмовляла. А далі ставало тільки гірше. Коли хлопця розподілили в технікум і Паша почав отримувати стипендію, то витрачав її в перший же тиждень. Потім дзвонив наставниці: у мене нічого їсти. Наташа відповідала: «Учімося розподіляти гроші». Проте ситуація повторювалася знов і знов.

— Коли він потрапив у технікум, то дуже змінився, з’явилися нові друзі, які стали важливими. Ми зустрічалися все рідше, але все одно час від часу доводилося вирішувати якісь проблеми, коли, приміром, його виганяли з гуртожитку. І в мене почало накопичуватися розчарування. До мене він не дослухається, яка тоді моя роль? Я не дала йому кращого навчання, шансу на кращу долю, усе звелося до грошей. І я ж розуміла, що сама відповідальна за це, бо не відмовляла. Виходить, я нічого корисного не зробила? Тобто все провалила? — каже Наталія.

Про те, що ще на навчанні їм говорили звертатися по допомогу до психолога чи соцпрацівника в разі потреби, вона згадала, вже коли все остаточно вийшло з-під контролю.

Чесні розмови

Один з найбільших викликів у наставництві — це очікування.

— Ми, дорослі, часто зосереджені на результаті. Тому й виникає питання: де ж він? Але результат може бути ледь помітним, складеним з крихітних змін. І якщо зосереджуєшся лише на досягненнях, починаєш просто виконувати завдання замість того, щоб іти за потребами дитини. У цьому легко втратити головне — довірливі стосунки, які є основою наставництва, — каже Марія Коваленко.

Хтось іде в наставництво з думкою кардинально змінити життя дитини. Але важливо усвідомлювати, що може бути по-різному.

Дар’я Касьянова

— Бо ти приходиш у заклад, а там сидять ці люди: директор, персонал — вони не погані, але вони розуміють, що інтернат живе своїм життям. Це в тому числі насильство, яке там є, як система керування дітьми, — каже Дар’я Касьянова. — Ти хочеш дати дитині щось гарне, а вона розповідає про те, що відбувається в закладі. І це, до речі, те, чому я в цілому підтримую ідею будь-якого наставництва, бо вважаю, що це один з інструментів моніторингу насильства, який дозволяє його виявити. Інша річ, чи є ресурс працювати з цим далі. З’являється цілком природне бажання захистити дитину, а в тебе немає такої можливості. Нічого не відбувається. Бо починається: діти кажуть неправду, не ведіться на це, ви ж знаєте, що це за діти. Плюс дітей часто вчать маніпулювати дорослими. І якщо ти не готовий до цього, то крила падають.

Чи інша ситуація.

— Наставниця працювала з хлопцем із затримкою психічного розвитку. Намагалася дати, що могла:  вчила рахувати, читати, ставила йому вимову. Водила в магазин, вчила купувати, обирати. Сподівалась, що йому все ж вдасться кудись вступити. Але, зрештою, він потрапив за розподілом у технікум на штукатура. Тобто вона прийшла з ідеєю допомогти, а дитина просто не здатна. І в наставниці залишилось розчарування. Але треба зважати, який вік дитини, які інтелектуальні можливості. І іноді гарним результатом буде те, що випускник інтернату не сидить. Отаких чесних розмов у публічному просторі не вистачає, мені здається, — каже Любов Лоріашвілі.

Є й інші підводні камені, починаючи елементарно з проблем у комунікації. Дитина щось неправильно сприйняла, образилась, але ж не завжди вміє уточнити, перепитати, пояснити. Чи наставник не розуміє реакцію дитини. Є моменти споживацького ставлення.

Щоб дати цьому раду, в наставництві, крім підготовки дорослого і дитини, важливі супровід і моніторинг. 

— Ми для себе виробили такий алгоритм: особливо на початкових етапах я отримую щотижня зворотний зв’язок від наставників про те, як проходять зустрічі. Бо не завжди очікування збігаються з реальністю. Це ще й для того, щоб наставник сам усвідомив якийсь рух уперед, певні успіхи. Бо іноді вони не помічають своїх досягнень, — каже Тетяна Когут.

Але і змусити наставника до такої комунікації вона не може. Ніде не написано, що вони мають звітувати їй чи вона повинна щотижнево моніторити їх. Так, є таке поняття, як супровід пари, але, знов же, він не прописаний достатньо. І на практиці це добра воля всіх сторін. Та й очевидно, що співробітник соцслужби не може самотужки закрити всі питання, його ресурси не безмежні.

Майстерклас у КМЦСЦ

Тут на допомогу приходять некомерційні організації. З огляду на те, скільки зусиль треба докласти, щоб наставницька пара була стабільною, а взаємодія тривала довго, соціальні служби можуть реалізовувати наставництво в партнерстві з громадським сектором. У такому разі організації беруть на себе координацію процесу, включаючи відбір, підготовку і супровід пар. Останнє — надзвичайно важлива частина.

— Адже наставництво — це, по суті, волонтерська діяльність. І наставник може вигоряти, втрачати мотивацію або розчаровуватись у процесі, — пояснює Марія Коваленко. — Так само підтримки потребує і дитина. У неї можуть виникати певні емоційні реакції, конфлікти, непорозуміння. Тому, особливо на старті, коли тільки формується пара, ми підтримуємо постійний контакт як з наставником, так і з дитиною. Завдяки цьому розуміємо, як розвиваються стосунки, можемо вчасно реагувати на труднощі й допомогти спланувати наступні кроки.

Бо розгубленість — а з чого почати і як? — теж можлива.

Може бути по-різному

Озираючись назад, Наталія аналізує, що пішло не так у їхній з Пашею історії.

— Якби я робила, як нам казали на навчанні, то все було б просто круто, — зізнається вона. — Але з голови наче все повилітало.

Своєю найбільшою помилкою вона вважає пізнє звернення по допомогу.

— Психолог тоді багато прояснила мені. Приміром, що хлопець не зобов’язаний сприймати мене як духовного лідера. Я просто людина, яка дає те, що може, пропонує йому, а він може відмовитися, не прийняти — і це нормально. Але головне, ми докопалися до моєї мотивації піти в наставництво. Я хотіла собі показати, що яка дупа не сталася б у моєму житті, знайдеться людина, яка мене полюбить, якою б я не була. Тож якби починала все спочатку, то спершу поговорила б із психологом, аби розібратися з мотивами, очікуваннями. Тоді, мені здається, іншими очима дивилася б на все.

Тим часом Оксана спілкується вже з третім підопічним.

— Довіра між нами є, це вже добре. От нещодавно дзвонив і хвалився, що робив покупки. Він погано орієнтується в Києві, нервує в метро. Але вже став самостійнішим просто завдяки тому, що зрозумів, як користуватися транспортом. І хай я не була з ним поруч, але пояснювала, підказувала. Це ніби й маленькі успіхи, але це багато.