Автопробіг вихідного дня: ЩАСТЯ, РАДОСТІ, ДОБРА І РОДИННОГО ТЕПЛА

Такої долі зичили хлопцям у День захисника Вітчизни дівчата бориспільського дитячого будинку «Берегиня». Сюди, а також у спеціальний дитячий будинок міста Гадяча Полтавської області, 23 лютого з виставою, подарунками і солодощами вирушила команда detdom.info.

В гадяцькому спеціальному дитячому будинку для дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування мешкають 65 малюків. Заклад заснували ще після Другої світової війни. Тоді він був змішаного типу і розташовувався у селі Вельбівка Гадяцького району. Згодом для дітей побудували приміщення у Гадячі. Ремонт робили власними силами. Відтоді минуло майже 40 років. Нині будинок потребує реконструкції: необхідно змінити двері, вікна, кришу, оновити майданчик і дерев’яне містечко на вулиці.

Колись у закладі мешкали 240 дітей: глухі і слабочуючі, розповідає старший вихователь-методист Алла Пенц. Тепер тут виховують дошкільнят віком від 3 до 7 років із затримкою психічного розвитку та розумово відсталих. Із дітьми працюють дефектологи, психолог, діє група здоров’я.

— Кожна дитина має свою історію. У нас були сестри, мати і бабуся яких пиячили. Їсти не було чого, тож, дівчатка ходили по сусідах, ночували на фермі, в соломі. Вранці прийдуть робітники, надоять корів, дадуть молочка. Старша п’ятирічна дівчинка була замкнута, дивилася на нас з тривогою, а потім така розумничка стала, почала гратися і навчатися. Дівчат усиновили. Були сестри трьох і чотирьох років, над якими познущався співмешканець матері. Був випадок, коли хлопчика три роки доглядав собака. Ваня жив у будці, їв те, що приносив пес. Довго не міг зрозуміти, що таке ложка, тарілка і ліжко, скулив від радості, не вмів розмовляти. Навчати довелось усьому. А нещодавно привезли дитину, яка загорілась на ліжечку. Дитина в лікарні.

— Пані Алло, як складається життя дітей по закінченні дитячого будинку?

— Ми спостерігаємо за дітьми, ведемо корекційну роботу. Якщо помічаємо поліпшення, дитина продовжує навчання у звичайній школі. Якщо розвиток зберігається на рівні, визначаємо як затримку психічного розвитку. Якщо ж бачимо погіршення, дитина продовжує навчання у школі для розумово відсталих.

Дітей усиновлюють, беруть у прийомні сім’ї. Цього року усиновили 1 дитину і готується ще одне. Батьки надсилають листи, фотографії. Підтримуємо зв’язки і з біологічними батьками. Ті, які відбувають покарання, пишуть дітям, а діти малюють і роблять аплікації. Ми читаємо листи батьків. Діти дуже задоволені. Потім віддають, кажуть: «Мамо (так звертаються до нас), заховайте, щоб інші не забрали».

— Українці охоче беруть дітей на виховання?

— В основному дітей беруть іноземці. Наші українські родини хочуть, щоб дитина була здорова, щоб співала, танцювала, малювала, шила і в’язала. А дитина має затримку, її треба витягнути до того рівня, лікувати. Це пекельна праця. У нас була гарнесенька дівчинка, яку взяли у родину, а згодом мама телефонує і плаче, що дівчинка навчатися не хоче, б’є, вимагає гроші. Що ми можемо порадити, якщо дитині вже 17 років?

— Мешканці Гадяча відвідують дітей?

— Приходять. Один чоловік, який виконував у будинку певні роботи, вдома розповів про наших дітей. Його шестирічна донька слухала і спитала: «Можна я зберу іграшки, якими не граюся, і віднесу діткам?». Вони приїхали, подарували іграшки, погралися з дітьми, поспілкувалися.

На такі зустрічі діти завжди чекають. Тому приїзд гостей із Києва став для них справжнім святом.

Чекали на виставу і вихованці бориспільського дитячого будинку «Берегиня». Заклад утворили 1999 року рішенням міської ради. Нині тут мешкають 16 дітей шкільного віку, переважно з неблагополучних сімей. Із 2007 року до будинку почали приймати дітей із соціально та функціонально неспроможних родин. Вони перебувають у закладі рік, доки з батьками проводять роботу. Відтак, якщо батьки змінюють поведінку, їм повертають дитину, якщо зрушень немає, позбавляють прав.

Заступник директора з навчально-виховної роботи Ярослава Шульгач розповідає про вихованців, мати яких викинула третю дитину в сміттєвий бак:

— Старший хлопчик не відвідував школу, доглядав розбитого паралічем батька, поки мати влаштовувала своє життя. Його виховувала вулиця. Меншій сестрі було тільки 3 роки. Мати перебувала в розшуку, сиділа у в’язниці. Хлопчик прийшов до нас зневірений. Почав надолужувати пропущене, а потім продовжив навчання у військовому ліцеї. Закінчив, і треба було побачити того Вову! Не відомо, що було б із дітьми, якби вони не потрапили до нас. Хоча приховувати не буду: у нас є й негативний досвід.

Із вихованцями ведеться робота у гуртках: швейному, образотворчого мистецтва, «Фантазія» (плетіння з бісеру), комп’ютерному, кулінарному, етикету, художньої праці. Діти відвідують спортивну школу.

Випускники у закладі — часті гості, ділиться вихователь Вікторія Живальова: де-юре діти мають житло, але мешкати там не можуть.

— Дитині немає куди подітися. Наприклад, матері немає, а батько п’є. Куди вона поїде? Ірина Решетілова закінчує 9 клас вечірньої школи і продовжить навчання у ПТУ Переяслава-Хмельницького.

— Іро, чим займаєшся вранці?

— Заробляю бали. Ми чистимо картоплю, прибираємо, за що отримуємо бали. Потім на них у крамниці дитячого будинку можемо придбати різні речі: солодощі, листівки, годинник, радіоприймач і навіть гітару. Найкраща подруга Ірини чотирнадцятирічна Яна Ігнатієнко разом із семирічною сестричкою Лілею у дитбудинку вже три роки. Яна навчається у 8 класі, любить співати і танцювати, мріє бути вчителем.

— До свята захисника Вітчизни ми самі пошили костюми у нашій майстерні. Ми часто виступаємо у Борисполі. Наші хлопці були і телепузиками, і балеринами. До 8 березня готуємо також свято. Танцюватимемо під пісню Тіни Кароль «Пупсик».

— Твою сестричку звати, як квітку…

— Я назвала. Мама пропонувала або Любою, або Лілею. Я люблю лілею, тож сестричку назвала квіткою.

— Мама є?

— Її позбавили батьківських прав. На вихідні приходить.

— У «Берегині» як живеться?

— Тут всі дружні. Один одного називаємо братиками і сестричками, а Тетяну Василівну, директора, мамою. Ми живемо у «Берегині», як у великій родині.

Ольга СКРИПКІНА