
Жахливі побутові умови, постійний голод та відсутність батьків удома одного разу призвели до того, що діти з’їли всі запаси господарського мила в будинку. Нині їхнє життя змінилося: дітлахи мешкають у інтернатах.
На селі дітлахів називали не інакше як «вовчата». Вони мешкали під самісіньким лісом, у будинку під номером 13.
У цій садибі родина жила 10 років. Сусіди розповідають: батьки часто залишали дітлахів самих. Зачиняли двері та йшли на заробітки. Улітку затворники рятувалися прогулянками через вікна. Так само через вікна залазили у хату й маскували усі сліди своїх вилазок від батьків. Узимку ж було складніше.
Тамара Богданова, фельдшерка с. Шаболтаєво: «Оце на оцій кроваті, на оцьому хламі як і зараз на такому спали діти Руслан і Коля. Вони спали калачиком один і другий. А Катя лежала у мокрій постелі, яка була примерзша, я її потім викинула».
Про нелюдські умови утримання дітей пригадує і місцева вчителька Людмила Зарєзова. Каже: дітей без їжі могли лишити на тиждень.
Людмила Зарєзова, вчителька спеціалізованої ЗОШ с. Грунь: «Діти були такі голодні, що усе мило поїли. Господарське звичайне мило. Люди, які були по сусідству, у відкриту кватирку кидали їм хліб, щоб як-небудь їх підтримувати».
Після тривалих судових процедур виснажених дітлахів відібрали у батьків. Спершу помістили до лікарні, далі у спецшколу, що в сусідньому селі. Там у них з’явився перший чистий одяг, іграшки і найголовніше – їжа.
Юрій Ровак, директор спеціалізованої ЗОШ с. Грунь: «Це нестримне бажання поїсти. Без обмежень. Звичайно, лікарі контролювали ситуацію, щоб вони і зайвого не переїдали. Це тривало деякий час, поки діти не набрали свою природну вагу і не втамували голод, який накопичився».
Далі дітей довелося розділити. Двох молодших дівчаток Тамару та Катю відвезли до Конотопської спецшколи з вищим рівнем розвитку. Колю та Руслана лишили у Груньському інтернаті.
У спадок від батька дітлахам дісталися проблеми із зором.
Галина Пироженко, фельдшерка школи-інтернату с. Грунь: «При обстеженні цих діток був поставлений діагноз Ф-70, це легка розумова відсталість. Вони на декілька років відстають від своїх одноліток. Крім того, ще й побічний діагноз був виставлений – гіпоміопія. Це понижена гострота зору. Постійно знаходяться на диспансерному огляді».
Хлопчики неохоче розповідають про своє колишнє життя. Про батьків говорять лише добрі слова. 10-річний Коля каже: іноді сумує за будинком та лісом. Свої почуття викладає у малюнках.
Коля: «Я намалював землю, дерева і колючий дріт».
Руслану незабаром виповниться 13. Хлопець мріє про машину, на якій би міг забрати усю родину і відсвяткувати свій день народження.
Руслан: «Я би хотів із своїми сестричками жити і братом».
Про обох братів у викладачів позитивне враження – старанні та охайні, добре засвоюють інтернатівську програму навчання. Як звичайні діти, полюбляють бешкетувати. Тим часом їхня мати не полишає надії знову повернути їх собі.
Любов Шульга, мати дітей: «З часом я уладнаю все. Мені головне за хату виплатити і щоб на роботі було усе добре. А діти зі мною будуть».
33-річну Любу місцеві називають перелітною птахою. Вона постійно змінює місце проживання. Нині працює на фермі й збирає гроші на власний будинок. Каже: коли з’являться нормальні умови для проживання, забере дітей, адже батьківських прав її досі не позбавили.