Старший брат, або Contra spem spero! Реальна історія з життя

Хочу допомагати
Потрібна допомога

– Я шукаю рідного брата…


– Розумієте, директор поступив згідно Закону України і з цим нічого зробити неможливо. Конфіденційність ніхто не буде порушувати. Вам не видадуть цю інформацію. Краще все забути.

Такий діалог відбувається у Олександра в суді,  у юриста, в інтернаті…

 

Сашкові було 14 років, а йому братику лише 4 роки, коли їх матір позбавили батьківських прав. Хлопчиків забрали в інтернат, але оскільки вони різні за віком – направили в різні заклади. Миколку в дошкільний, а Олександра для дітей шкільного віку. Інтернати братів знаходились в одному районі і старшому брату дозволяли після уроків провідувати молодшого. Олександр кожного дня приїжджав до Миколки. Він відчував відповідальність, розумів, що малюку зараз не вистачає уваги і любові, хоча життя в інтернаті було добрим, можна було пристосуватися і звикнути.


Одного разу Олександр зазвичай прийшов до брата.


– Його немає, – відповів вихователь.


– Як це не має? – здивувався Сашко. – А куди ж він міг подітися?

– Його всиновили. Можеш більше сюди не приходити, – відповили йому.

Дорогою назад Сашко йшов і міркував, як це могло статися і чому не запитали його дозволу… дозволу старшого брата.


Безвихідь. Розуміння, що ти втратив рідну, близьку людину. Вона десь є – може, навіть десь поряд, –  але ти більше ніколи не побачиш її у своєму житті. «Я сирота, ніхто мене не пожаліє, і кровна душа невідомо де. Можливо, її і немає в живих!»- так міркував Сашко три роки, поки не пролунав останній дзвоник і його не випустили у вільне плавання з інтернату.


 

Я шукаю рідного брата, – знову прийшов Олександр до директора інтернату, в якому виховувався його Миколка.


Йому зараз добре, – сказав директор. – Він живе в Америці. Батьки люди добрі, гарно про нього піклуються, так що не переймайся. Вони навіть нашому закладу допомагають.


Дуже хочу його побачити або поговорити по телефону, – наполягав Сашко, – може, хоча б з його теперішніми батьками, аби зрозуміти, що це за люди і як там мій Миколка.


Я ж говорю: не турбуйся! Інформацію надати тобі не можу. Закон забороняє.


Що ж це за Закон, який рідних братів роз’єднує? – не відчіплявся хлопець.


Не гарячкуй, – сказав директор. – От коли Микола стане повнолітнім, його теперішні  батьки мають йому сказати, що він українець і був ними всиновлений. Якщо він захоче повернуться до України, то він це зробить. Він згадає про тебе і сам тебе відшукає.

Розумієте, йому було лише чотири рочки – і що він там пам’ятає? – у Олександра сльози накочувались на очі. – На це сподіватися не можна…

Заспокойся. Я поговорю з батьками і, можливо, вони дозволять вам  поговорити, – закінчив директор.


Хлопець залиш свої координати, на цьому і розійшлися. Минув рік, хлопцеві ніхто так і не подзвонив. Та він навіть і не сподівався, що директор передасть його прохання.


 

«Конфіденційність». Всім своїм нутром Сашко ненавидів це слово. Ненавидить і зараз. І можна сказати, що йому трішечки не поталанило: в 2000 році вийшов новий Закон, який забороняв роз’єднувати рідних братів і говорив про те, що всиновленими можуть бути тільки обидва. Але… Закон не може перекреслити рішення минулого Закону.


Ми просто сиділи і розмовляли з Сашком. І розмову зі мною він також починав з наболілого: «Я шукаю рідного брата…» Йому не давала спокій моральна сторона цього питання.  Він міркував, чому так відбувається. За живе зачепила його фраза: « Нас (сиріт) просто продають. Ви що, про це не знали? Ви що, не знаєте скільки іноземець платить державі, щоб всиновити дитину?.. Продають!»


Сашко звертався до преси, на телебачення, в різні установи, але лунало те й саме: «Конфіденційність…» І хай його досвід був песимістичний, він все одно продовжує шукати. Всюди, куди приходить хлопець, лунають його слова: «Я шукаю рідного брата…» В очах Олександра прочитується гірке: «Contra spem spero! Без надії сподіваюсь!..» Поможи йому Боже!


 

Оксана Сідун (Кучеренко), Київ